Європейське місто із забутою історією

Кожне місто, як і людина, має неповторне обличчя, своєрідну душу та унікальну долю. На ці фактори впливають безліч чинників: ландшафт, природно-кліматична зона, геополітичне розташування, наявність природних ресурсів і торгівельних шляхів, релігійні та культурно-цивілізаційні фактори. 

Унікальність Житомира полягає в тому, що він, впродовж віків перебував на межі природно-кліматичних зон, на межі зіткнення релігій та цивілізацій, у сфері інтересів конкуруючих імперій. Православне візантійство, римський католицизм та ісламський світ зіштовхнулися у протистоянні на теренах, які у ХХ столітті отримали офіційну назву – Україна. Житомир, який лежав на межі внутрішнього християнського протистояння (як і взаємодії) по лінії (православ’я – католицизм), упродовж віків був форпостом макрохристиянського світу в боротьбі (рівночасно й взаємодії) із ісламом.

Житомир здавна був важливим поселенням слов’янського племені древлян, а згодом, імовірно, одним із важливих форпостів Київської Русі. На можливість цього вказують легенди.

Згідно одного усного переказу, Житомир було засновано у 884 році скандинавським воєначальником, на ім’я Житомир, котрий був воїном із дружини варязьких конунгів Аскольда і Дира, убитих у 882 році в Києві кланом інших норманів – Рюриковичів на чолі із конунгом Інгваром (князем Ігорем) та його опікуном Хельгу (Олегом). Однак, жодних наукових джерел, які б підтверджували цю версію немає.

Cв. Яцек Одровонж

Польські хроніки, також свідчать на користь того, що Житомир існував як місто уже в ХІІІ столітті. Згідно із ними католицький місіонер Святий Яцек Одровонж у 1225 році заснував у Житомирі Домініканський кляштор (див.http://884zt.com/relig-15-18).

І попри те, що не існує тогочасних письмових джерел та артефактів про те, що Св. Яцек був у Житомирі, однак беззаперечним є той факт, що у 1228 - 1233 роках у Києві активно діяла місіонерська громада, на чолі із Одровонжем.

Відтак, перебування Одровонжа в наших краях є безсумнівним. І є обґрунтовані підстави припускати, що він по дорозі в Київ  дійсно міг зупинитися в Житомирі і заснувати тут католицьку громаду і Домініканский кляштор .

Історичний герб Житомира

За свідченнями литовсько-польських джерел, монастир був зведений на місці нинішнього Успенського кафедрального собору православної церки московського патріархату.

Доречі, пам'ять про Св. Яцека жила в Житомирі століттями. Варто поцікавитися яким був перший герб, дарований місту привілеєм короля Казимира Ягеллончика в 1444 році, коли місто отримало Магдебурзьке право. Той герб, за незначними відмінностями, є ідентичним гербу, який діє по сьогодні (відновлений і затверджений сесією міської ради 11 жовтня 1991 року). Але з 1444 до 1794 року , впродовж 350 років,  до загарбання Правобережної України військами російської імператриці Катерини ІІ, на середній вежі герба стояв Яцек Одровонж. І тільки 22 січня 1796 року рішенням російської геральдичної комісії був затверджений герб Житомира із якого фігуру Яцека Одровонжа прибрали.

До речі, якраз у часи Одровонжа, міста по річці Тетерів вийшли із під контролю київського князя і взагалі Рюриковичів. Відтак, потрапивши у немилість до князя Володимира Ярославовича, Одровонж міг виїхати назад у Житомир, який тоді фактично вже не перебував під владою київського князя. І ось чому. Літописні джерела свідчать про походи князя Данила Галицького в Болоховські гради, які мали тоді протатарське визначення (були «сидячі за татари»),

Бату-Хан

Ці гради були розташовані по всій річці Тетерів. Що це за загадкові болоховці дізнаємося від відомого історика Олександри Єфименко, яка у своїй праці «Історія українського народу» зазначає, що: «ще до навали татар, міста по Тетереву й Горині після таємничих болоховців, користуючись послабленням влади великого князя київського, виокремилися зі складу княжих земель і самоорганізувалися у спілки автономних громад. Монголи, - зазначає Єфименко, - не розорюють ці території, які, ймовірно, увійшли в їхнє підданство добровільно й проявили готовність виконувати відомі зобов’язання; після нашестя вже вся західна частина Київщини опиняється у числі «людей, сидячих за татари». Відтак Житомир, територіально будучи у центрі Болоховської землі, навряд чи міг бути спаленим монголо-татарами.

До речі, татари, ймовірно, не лише не руйнували, а, можливо, й укріплювали чи, навіть, і будували фортецю на крутих схилах річок Кам'янки і Тетерева. На користь цієї теорії, в одній зі своїх статей у газеті «20 хвилин», висловився почесний член Всеукраїнської спілки краєзнавців Георгій Мокрицький. Він висунув версію, що Житомирську фортецю заснував татарський мурза. На цю гіпотезу науковця наштовхнула знахідка у російських джерелах про боярина, котрий мав татарське походження від предка на ім’я Жидомир. Зважаючи на етимологію назви можна навіть заглибитись у більш давні часи, адже, гіпотетично, Житомир міг бути заснований як північний форпост Хазарського каганату у часи його найбільшого територіального розквіту, коли Київ був данником хозарів, а Північно-західний кордон цієї держави проходив по річці Тетерів. Однак усі ці версії не мають достатньої наукової , джерельної та доказової бази…


В історичних документах Житомирський замок вперше згадується у зв’язку із подіями пов’язаними з експансією Великого князівства Литовського. Другий литовсько-руський літопис стверджує, що у 1320 році Житомир звільнив від панування Золотої Орди великий литовський князь Гедимін (Гедимінас).

Великий князь Гедимін

Про цю подію, свого часу, переказав також і російський історик Карамзін: «Сей мужественный витязь (Гедимин Литовский), в 1319 году победою окончив войну с Орденом, немедленно устремился на Владимир (Волынский)... Город сдался... Как скоро весна наступила (1320 год) и земля покрылась травою, Гедимин с новою бодростию выступил в поле, взял Овруч, Житомир, города Киевские и шел к Днепру...осадил Киев. Еще жители не теряли надежды и мужественно отразили несколько приступов, наконец, не видя помощи...и зная, что Гедимин щадит побежденных, отворили ворота. Духовенство вышло с крестами и вместе с народом присягнуло быть верным Государю Литовскому, который, избавил Киев от ига Моголов».Водночас, цю дату історики вважають надуманою…

Інша згадка про визволення Житомира від ординців, згідно із Густинським літописом датується 1362 роком. Того року литовський князь Ольгердас (Ольгерд) розбив татар у битві на Синіх водах і Київське князівство разром із Житомиром увійшло до складу Великого князівства Литовського. Саме це джерело у сучасній історіографії вважається більш достовірним.

Також Житомирський замок згадується в Литовсько-руському літописі у зв’язку із нащадком Гедиміна – великим литовським князем Витовтом (Вітаускасом), який остаточно приєднав Житомир Великого князівства Литовського у 1392 році. Із цього приводу, у літописі сказано, що «... бывше в Киеви и не всхоте покоры учинити и чолом ударите великому князу Витовту. Той же весны Витовый пойде и взя град Житомир и Вручий (Овруч)».

Саме цей рік можна вважати роком виходу Житомира із мороку віків на арену бурхливої східноєвропейської історії. Водночас цей рік можна вважати й роком звільнення Житомира від євразійської монгольської орди і входження міста у склад європейського Великого князівства Литовського, Руського і Жмудського. Князівства, пов’язаного із Польським королівством союзними, кровними і династичними узами.

Адже, ще до остаточного входження Житомира у склад литовсько-руської держави, 14 серпня 1385 року, Литва і Польща уклали Кревську унію, згідно з якою Литовський князь Ягайло одружився із королівною Ядвігою і став королем Польщі. Згодом, після Люблінської унії 1569 року, дві країни ще тісніше зміцнили союз, утворивши союзну державу Річ Посполиту.

В 1399 році після поразки військ великого князя Витовта від золотоординського хана Едигея, татари знову захопили й зруйнували Житомир. Однак, ця перемога невдовзі обернулася для них дипломатичною поразкою, адже Витовту вдалося розколоти татар і стати одним із засновників та союзників Кримського ханства, яке за його допомогою відокремилося від Золотої Орди. Однак, після смерті Витовта союз Литви і Кримського ханства зруйнувався, а татари стали головною небезпекою для південних рубежів литовсько-руської держави.

Наново відбудований після нападу хана Едигея Житомир, увійшов у число найбільших міст Великого князівства Литовського. Впродовж певного часу в Житомирі відбулося пожвавлення економічного життя, оскільки польський король Казимир Ягайлович обдарував місто суттєвими торгівельними привілеями. В результаті Житомир став важливим центром торгівлі, пов’язаним із багатьма європейськими містами. Він навіть мав торгівельні зносини із великим портовим містом Гданськом. Відтоді Житомир інтенсивно ріс і розвивався. Вже у 1432 році він згадується в числі чотирнадцяти найбільших міст литовсько-руської держави.

В 1444 році Житомир, за одним із кращих європейських зразків, отримав права місцевого самоврядування, адже Казимир Ягайлович надав місту ще й Магдебурзьке право. Відтоді, Житомир став вільним містом, непідлеглим юрисдикції, а відтак і поборам князів, шляхти та місцевої адміністрації. До слова, Київ отримав подібне самоуправління лише півстоліття згодом.

Однак, тогочасний ріст міста і його економічний злет гальмувався через низку геополітичних обставин. Адже, саме у ті часи на сході Великого князівства Литовського з’явився серйозний конкурент – Московське князівство, яке перебувало у васальній залежності від Золотої Орди. Користуючись допомогою татар, московські князі організували підривну роботу проти литовсько-руської держави. В результаті такої політики низка дрібних сіверських князівств перейшли під московський протекторат. Це стало причиною низки литовсько-московських війн. Житомиряни, на чолі із київськими воєводами і житомирськими старостами брали активну участь у війнах проти Москви.

Водночас, місто було розташоване у стратегічно вразливому регіоні литовсько-руської держави. Справа в тому, що у цих війнах союзниками московітів були татари. І в той час коли литовсько-руська держава провадила бойові дії проти Москви на півночі, татари спустошували південні рубежі країни. Чи не найбільше від цього потерпали українські землі і міста. Зокрема, Житомир. В цілому, сусідство із Диким Полем, на якому орудували степні євразійські орди, впродовж століть стримувало розвиток Житомира. За свою історію місто пережило до 80 набігів степових орд. Інколи ці напади закінчувалися цілковитим руйнуванням міської фортеці.

Особливо нищівними були набіги у 1469 і 1481 роках. Проте, Житомир часом виправдовував звання важливого південного форпосту держави. Приміром, у 1482 році хан перекопської орди Менглі-Гірей, під час спустошливого набігу, хоча серйозно й поруйнував, але не зміг здобути житомирський замок. Під час того нападу вистояли лише чотири прикордонні замки – Житомир, Брацлав, Канів і Черкаси.

Лаконічно і, водночас, інформативно розповідає про ті часи Телепроект "Історія України", який створено на основі праць таких відомих істориків як: М. Грушевський, М. Полонська-Василенко, Д.Дорошенко, Д.Яворницький та інших.


''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''

Телепроект "Історія України". Напад Менглі Герая.


Дивись фрагмент про цю подію на 1 часі і 4 хвилині фільму (1:04:00) тут: http://www.youtube.com/watch?v=oOFE2h8uPqE&feature=related

ТЕКСТ:

1480 року кримський хан Менглі Герай уклав союз із московським великим князем Іваном ІІІ. Заохочений подарунками з Москви, хан через два роки з величезною кінною ордою з’явився на берегах Дніпра.  Татари захопили Київ, спустошили його, спалили Печерський монастир. На знак свого тріумфу Менглі Герай надіслав у подарунок Івану ІІІ золоту чашу і дискос зі Святої Софії Київської. Великий князь, за словами російського історика Карамзіна: «дякував ханові та переконував його й надалі сумлінно виконувати умови їхнього союзу». Після цього Менглі Герай ще кілька років пустошив Поділля, Волинь і навіть добрався до білоруських земель.

(...) Головною здобиччю татар був ясир, тобто раби, невільники. Набіги на українські землі йшли один за одним…

«Зажурилась Україна, що ніде прожити –

Витоптала Орда кіньми маленькії діти.

Ой, маленьких витоптала, великих забрала,

Назад руки постягала, під хана погнала…»

(...) Київщина по обидва боки Дніпра стояла пусткою, люди залишалися тільки в небагатьох укріплених фортецях, звідки вибиралися полювати та ловити рибу. Знову, як у давні часи, українці відчували, що їхня земля лежить на краю ворожого і грізного степу.


''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''

У ті буремні часи Житомирська фортеця відігравала важливу роль у значенні міста. У сорокових роках XVI століття місцевий зодчий Симон Бабінський та перший староста князь Богуш Корецький, він же воєвода Волинський, закінчили реконструкцію замку. Місто було значною мірою розбудоване й укріплене. Його територія сягала двох гектарів і мала вигляд неправильного шестикутника з трьома воротами й п’ятьма кутовими вежами. У центрі цього шестикутника був розташований палац старости, храм і амбри. Зв'язок із замком відбувався через міст, перекинутий на урвищем, а також через розгалужену мережу комунікацій – добре оздоблених та укріплених підземних ходів. Житомир став важливим торгівельним, ремісничим і адміністративним центром, а також стратегічно важливим форпостом Великого князівства Литовського.

Однак справді епохальні зміни у долі Житомира трапилися через 19 років після цього. Люблінська унія 1659 року зцементувала союз двох країн, які ще із 1385 року жили у Кревському династичному союзі. Попри те, що литовська знать опиралися злиттю двох країн в одній республіці (Річ Посполитій), поляки, за мовчазної підтримки руської (української) шляхти і магнатів у Люблині, зуміли утворити об’єднану державу двох народів – Річ Посполиту.

За наслідками Люблинського союзу (унії), Литва втратила свої південні території. Із руських земель у складі Великого князівства Литовського залишилися, здебільшого, землі Білої та Чорної Русі (нинішньої Білорусії). Можна навіть сказати, що відтоді Русь вперше була адміністративно поділена на дві частини – власне українську (у складі Корони польської) і білоруську (у складі Великого князівства Литовського).

З 1569 року Житомир, у якості столиці одного із трьох повітів київського воєводства (поруч із Києвом і Овручем), увійшов у склад Речі Посполитої. Крім того місто стало центром гродського староства і місцем проведення повітових шляхетських сеймиків.

З часом навколо замку виростають значні пригороди. Місто виходить за межі міських мурів. У 1572 році у межах фортеці налічувалося 142 міщанських подвір’я, в 1609 році – 246 подвір’їв, серед яких 16 шляхетських маєтків.

Населення зростає за рахунок «прибулих людей». Серед них було багато вихідців Полонного, Луцька, Овруча, Бобруйська і Турова. Опис Житомирського староства за 1622 рік свідчить, що на той час замок був міцним і добре укріпленим, мав багато гармат і міг вмістити п’ятитисячний гарнізон. Тоді ж була розширена мережа підземних оборонних комунікацій – відомих житомирських підземель. Частина із них була обкладена камінням і цеглою. Підземні ходи були важливою частиною оборонних споруд, однією із найголовніших складових частин захисту фортеці.

У 1596 році, польский король Зигмунт ІІІ Ваза надав Житомиру привілей організації двох ярмарків щорічно. Це значною мірою пожвавило економічне життя міста. Проте, й цього разу господарське піднесення міста було перерване через низку несприятливих обставин…

Мовні, культурні, релігійні та соціальні протиріччя, спровоковані надто прямолінійною політикою полонізації та релігійної уніфікації, призвели до розколу суспільства у Речі Посполитій.

З іншого боку, цей розкол всіляко підтримувався зовнішніми ворогами польсько-литовської держави. Адже, саме завдяки матеріальній та фінансовій підтримці московського государя і турецького султана, православному кліру братствам вдалося розхитати Річ Посполиту і спровокувати релігійну і, подекуди, етнічну нетерпимість в державі. Після, достатньо таки, жорсткої релігійної полеміки і невдалої спроби перепідпорядкування православної церкви Риму (Брестська унія) країна розділилася на ворожі та непримиренні табори католиків і православних, шляхти і козаків, панів і хлопів. У 1648 році, ці протиріччя призвели до жорстокої громадянської війни між католицькою шляхтою і майже вщент покозаченою православною Україною.

Внаслідок цієї війни Житомир був захоплений і спалений українськими козаками. Згодом, після укладення Зборівського договору, Житомир став сотенним містом козацького полку. Після Андрусівського договору 1667 року місто повернулося у склад Польщі. Відтоді Житомир став центром Київського воєводства і одним із найважливіших королівських (столичних) міст Речі Посполитої, адже Київ залишився у руках московської залоги й номінально відійшов до Лівобережної Гетьманщини, васально залежної від государя московського.

Перед розділами Польщі, у 1768 році, в Житомир з боєм вдерлися російські загарбники – гусари і донські козаки. Незважаючи на героїчний опір мешканців, місто було захоплене, зруйноване і спалене, а більшість його мешканців загинули.

Руйнування Житомира і масові вбивства його мешканців російськими загарбниками докладно описані польськими очевидцями та згадуються українськими дослідниками. Зокрема краєзнавець Дмитро Антонюк у своїй книзі «Чотири мандрівки Житомищиною» пише про те, що «Житомир підтримав барських конфедератів, місто і костел були спалені російськими військами».

Не оминув увагою ці події й почесний член Всеукраїнської спілки краєзнавців Георгій Мокрицький. У своєму ілюстрованому путівнику-довіднику він зазначає, що «місто штурмував і захопив полк донських козаків. Майже усіх мешканців убили, а будівлі спалили. Лишився непошкодженим лише бернардинський кляштор. Місто перетворилося на пустир і тіла загиблих не було кому поховати. Почалася епідемія моровиці».

Більш докладно цей злочин описали доктор географічних наук Микола Костриця і провідний археограф Державного архіву Житомирської області Руслан Кондратюк у своїй праці “Житомир: Підручна книга з Краєзнавства». Про трагедію Житомира у 1768 році вони пишуть так: «В цей час драматичні події відбувались і безпосередньо навколо Житомира. Місцева шляхта стала на бік конфедератів, і до міста поча¬ли стягуватись загони надвірної міліції та козаків. Поблизу примісько¬го села Ліщин відбулась сутичка з передовими частинами російських військ.

Відбивши перший напад донських козаків, конфедерати нашви¬дкуруч почали готуватися до оборони Житомира. Проте малочисельний загін захисників та старі дерев'яні укріплення не змогли стримати натиск добре озброєних і загартованих в боях російських військ. Місто було взяте штурмом.

Подробиці цієї сумної події залишив її сучасник і очевидець Сервазій Прус-Сохаржевський у книзі спогадів «Відгомін української різні». Головними вузлами оборони були замок і монастир бернардинів.

Донські козаки оточили місто, а гусари вдерлися до нього з боку Станишівки. Після того як перша атака була відбита, росіяни почали штурм замку, одночасно підпаливши місто. В полум'ї пожежі згоріла велика кількість житлових будинків, кафедральний та поєзуїтський костьоли, будинки капітулу та єпископа.

Після штурму від Житомира залишились майже самі згарища, а його мешканці мусили роз-бігтись. До всіх нещасть додалися голод і морова язва, що сотнями косили людей, вцілілих після погрому.

Остаточно було зруйновано житомирський замок. Він назавжди втратив своє оборонне значення. Його руйнацію довершила пожежа 1802 року. Рештки замку достояли до 1862 року. Згодом на його місці було розбито міський парк»…

У 1795 році, після третього поділу Польщі, Житомир був окупований та анексований Російською імперією, а з 1797 року став центром новоствореної Волинської губернії. Остаточно цей статус було затверджено через сім років, у 1804-му.

Відтоді місто інтенсивно розбудовувалося і росло. У другій половині ХІХ століття Житомир увійшов у число найбільших міст Російської імперії.

З березня 1917 року місто стало важливим центром Української Народної Республіки. У лютому-березні 1918 року Житомир був навіть тимчасовою столицею УНР. Саме у Житомирі Центральною Радою було прийнято ІV Універсал про незалежність Української Народної Республіки.

Восени 1917 року російські більшовики вчинили заколот й розігнали Тимчасовий уряд. Звістка про переворот у Петрограді дійшла до Житомира вже 26 жовтня 1917 року. Ці події були сприйняті у місті неоднозначно. Губернський комісар А. В'язлов закликав населення Житомира і Волинської губернії зберігати спокій і запевнив, що буде вжито всіх заходів для забезпечення порядку.

Інші органи самоорганізації населення, зокрема житомирська Рада робітничих і солдатських депутатів, на зібранні, яке відбулося 27 жовтня, не підтримали депутатів-більшовиків, але більшістю голосів висловили свою підтримку Тимчасовому уряду. Тобто навіть радянська влада в Житомирі була антибільшовицькою і засуджувала більшовицький заколот у Петрограді. Житомиряни, в переважній більшості, за винятком частини єврейського населення, ненавиділи більшовиків…

На початку листопада вся влада в Україні перейшла до Центральної Ради. В ніч на 7 листопада було видано III Універсал, який проголошував Українську Народну Республіку. 15 листопада Житомирська міська дума прийняла резолюцію більшості, в якій визнала Центральну Раду єдиною владою, що може встановити порядок і об'єднати навколо себе всі державницькі елементи. Житомиряни масово і радісно зустріли цю подію.

17 листопада 1917 року в Житомирі відбулась урочиста церемонія оголошення III Універсалу. Десятки тисяч житомирян вітали проголошену Українську Народну Республіку. О 12-й годині тисячі людей вщент заповнили площу біля Преображенського собору і прилеглі вулиці. Духовенство із собору відслужило на площі молебень з «многоліттям Боголюбимій Україні, Центральній Раді і Генеральному Секретаріату». Губернський комісар А. В'язлов, з автомобіля прикрашеного жовто-синіми прапорами, оголосив палку промову і привітав український народ і всі народи України зі святом народження нової держави – Української Народної Республіки. Натовп відповів на це гучними вигуками: «Слава!».

Потім комісар Центральної Ради Чекавський зачитав III Універсал. В кількох місцях заграла військова музика і великий хор заспівав гімн «Ще не вмерла Україна». Після цього почався воєнний парад. Усі військові частини крокували зі своїми синьо-жовтими прапорами. Деякі, нес¬ли перед собою портрети Тараса Шевченка. Народ вітав крокуючих вигуками «Слава!». За військом з українськими пра¬порами рушили місцеві школи, громадські і партійні організації.

Процесія і люди, котрі до неї приєдналися промарширували через площу і рушили Бердичівською вулицею аж до бульвару. На бульварі українські військові частини, знову проспівали «Ще не вмерла Україна». На цьому урочиста частина святкування закінчилася.

Стурбовані таким розвитком подій місцеві більшовики висунули вимогу встановити в місті радянську владу та переобрати Раду. Та вплив більшовиків на політичну ситуацію був мізерним. Житомир, як і більшість українських міст, відзначався яскраво вираженими антибільшовицькими настроями.

У грудні 1917 року загострились відносини Центральної Ради з Радою народних комісарів. Протистояння вилилось у збройний конфлікт. Більшовицькі банди вдерлися в Україну.

Українські війська змушені були вести бойові дії на два фронти. З півночі наступали червоні банди очолені В. Антоновом-Овсієнком. В Правобережній Україні концентрувалися збільшовичені угруповання Південно-Західного фронту. Вони й розпочали наступ, завдавши удару в спину українським військам, їх метою було захоплення Києва і надання допомоги бандам В. Антонова-Овсієнка.

На Правобережжі бойові дії проходили для української армії досить вдало. Сутички з більшовицькими бандитами закінчилися роззброєнням останніх. За короткий час 1-й Український корпус очистив від червоних Київщину, Волинь та Поділля.

На Лівобережжі справи складались гірше. Нечисленні українські частини не змогли стримати натиску добре озброєних і організованих бандитів. 25 січня чисельні орди червоних головорізів підійшли до Києва. Щоб врятувати столицю від знищення, Центральна Рада вивела з міста українські війська та державні органи. Очевидець тих подій Б. Манкевич так описував відступ українського уряду та війська: «По Святошинській шосі тихо просувалися відступаючі рештки частин київської залоги. Червона заграва пожежі надавала постатям містичного вигляду. Попереду їхав обоз із раненими і хворими. Уряд проїхав на автах. За урядом їхали інституції, а з ними без обозу, без харчів, без запасу набоїв йшли у невідому будучність непоборні...»

Центральна Рада прибула до Житомира в ніч з 27 на 28 січня 1918 року. У місті одразу ж було запроваджено військовий стан. Це неабияк стривожило городян і міську владу. 28 січня на екстреному засіданні Думи представник Центральної Ради Слоницький повідомив, що Рада хоче зайняти приміщення жіночої гімназії на Пушкінській вулиці, але більшість членів Думи мали щодо цього застереження. Наприклад, гласний В. Гук, обґрунтовуючи стурбованість житомирян, зазначив, що «...не можна допустити розгрому міста, подібного до того, що був у Києві. Потрібно просити представників українського уряду пощадити Житомир, оскільки руйнування, яких він може зазнати, будуть у сотню разів жахливіше Києва. Тут інші будівлі, вони небезпечні у пожежному відношенні».

Однак Центральна Рада залишилася в Житомирі. Не отримавши приміщення в місті, вона залишилася і продовжувала роботу у вагонах на заліз¬ничній станції. 29 січня на засіданні Ради народних міністрів відбувся перерозподіл обов'язків між членами урядового кабінету, а 30 січня прийнято відозву до народу України, в якій повідомлялося про більшовицьку агресію та причини вимушеного переїзду Центральної Ради і уряду УНР з Києва до Житомира. Невдовзі було прийнято ряд законів і рішень дипломатичного характеру.

Тим часом перебіг бойових дій змінився не на користь українських військ. Житомир опинився під загрозою нападу червоних банд. 1 лютого Мала Рада та уряд виїхали на власному потязі за маршрутом Коростень — Сарни. Українські війська зупинились під Коростенем, де вели запеклі бої з ворогом, їм на допомогу підійшов 2-й Запорізький курінь полковника П. Болбочана, який перейшов у контрнаступ і 11 лютого вибив більшовиків із Житомира.

Після укладення Брест-Литовського миру в Україну вступили війська під командуванням фельдмаршала Ейхгорна. 12 лютого 1918 року німецькі частини зайняли Житомир.

Газета «Волинь» так прокоментувала цю подію: «Третьего дня около 7-ми часов вечера в Житомир прибыли на броневиках й автомобилях немецкие офицеры с отрядами немецких солдат. Их приезд вызвал в городе большое оживление. Особенно много публики скопилось у дома главноначальствующего, которому немецкие офицеры сделали визит. Стоявшие во дворе автомобили были окружены публикой, интересовавшейся узнать у немцев о положений оккупированных уездов. Те стойко отвечали на все задаваемые им вопросы».

Тим часом Центральна Рада прибула до Коростеня де 12 лютого прийняла закон про державну символіку, затвердила гербом УНР тризуб — «знак Київської держави часів Володимира Святого». Там же в Коростені ухвалено закон про запровадження з 16 лютого нового (григоріанського) календаря та про перехід на серед¬ньоєвропейський час. 13 лютого Центральна Рада з Коростеня повернулася до Житомира.

Житомирський період був одним з найплідніших у діяльності Центральної Ради і українського уряду. За цей час було прийнято низку важливих законів: 1 березня — про грошову одиницю, 2 березня — про громадянство УНР, 4 березня— про реєстрацію громадянства, 6 березня— про адміністративно-територіальний устрій УНР. Останнім скасовувався губернський поділ і вводився поділ на землі— 32 одиниці. Зокрема, Житомир з прилеглими територіями мав стати центром Болохівської землі.

З 15 лютого в Житомирі почали виходити газети «Вісник Ради Народних міністрів» та «Народна воля». В останній на початку березня опублікована стаття М. С. Грушевського «Українська самостійність та її історична необхідність». В ній автор прийшов до висновку, що проголошення самостійності України було викликане потребою укладання миру, «потребою більш рішучої політичної боротьби з походом боротьби великоросів на Україну».

Активній законотворчій діяльності Центральної Ради у її другий приїзд до Житомира сприяв очевидно і той фактор, що цього разу вона мала постійне приміщення і непогані умови для роботи. Містилась вона в будинку дворянського зібрання по Великій Бердичівській вулиці. На той час це було одне з найкращих приміщень у місті. Саме в будинку дворянського зібрання діяла і перша житомирська Рада робітничих і червоноармійських депутатів (згодом на його місці збудували міську поліклініку № 1). На жаль під час Другої світової війни цей пам'ятний будинок було зруйновано. Про ці історичні події новим поколінням житомирян нагадують меморіальні дошки.

9 березня 1918 року Центральна Рада з Житомира повернулася до столиці УНР міста Києва, але 29 квітня відбувся державний переворот і до влади прийшов генерал Павло Скоропадський, який оголосив себе геть¬маном Української держави.

Новий режим у своїй діяльності керувався поєднанням монархічних, республіканських та диктаторських засад. У числі перших заходів гетьманського уряду, стала реорганізація місцевих органів влади. У травні 1918 року скасовано посади губернських комісарів, а замість них введено інститут губернських старост.

Волинським губернським старостою було призначено колишнього рівненського повітового прєдводителя дворянства Д. Ф. Андро. Однак зміна влади суттєво не вплинула на громадське життя Житомира. Та й взагалі 1918-й рік був для міста одним з найспокійніших за роки революції. У цей час у Житомирі відкрилася Третя українська державна гімназія. Почав виходити ряд нових видань українською мовою, зокрема «Волинська газета» та «Нова народна газета».

Наприкінці 1918 року політична ситуація в Україні почала швидко змінюватись. В жовтні в Німеччині вибухнула соціалістична революція, яка вплинула на перебіг політичних подій в Україні. Серед частин німецького експедиційного корпусу — головної опори гетьманського режиму — почалися заворушення. 6 листопада у Волинській губернії було оголошено стан надзвичайної охорони. У зв'язку з цим губернський староста Д. Ф. Андро видав обов'язкову постанову, яка забороняла організацію зборів, з'їздів та вуличних маніфестацій, запроваджувала комендантську годину.

Різко загострилася і внутрішньо політична ситуація в державі. 14 листопада українська опозиція утворила альтернативний уряд — Директорію на чолі з В. К. Винниченком та С. В. Петлюрою і відкрито виступила проти гетьмана. Повстання, підняте Директорією, швидко поширювалося. У зв'язку з цим на Волині було оголошено мобілізацію. 17 листопада в Житомирі створено добровільну дружину з колишніх царських офіцерів. Проте ці заходи не дали належних результатів. В ніч на 27 листопада гетьманська влада залишила Житомир. Натомість було відновлено республіканські органи управління. Губернським комісаром призначено С. І. Куриленка.

1 грудня Житомир відвідав Симон Петлюра. Проте в місті ще залишався німецький гарнізон. Стосунки між ним і військами Директорії складались досить напружено. 5 грудня було укладено угоду, за якою українські частини виводились за межі міста, на Врангелівку (нині Богунія). Підтримання порядку та безпеки в Житомирі взяла на себе німецька комендатура.

Але без збройного конфлікту не обійшлося. Унікальні свідчення про ці події залишила газета «Свободная Волинь». У ті дні місто перетворилося на арену справжніх бойових дій. Як писав кореспондент газети, «7 декабря город заволновался с утра (...). До двух часов дня, однако, в городе было спокойно. Ничто не предвещало близких кровавых событий. Вдруг в начале третьего часа город был оглушен выстрелами, доносившимися с разных концов. Скоро на площади появились войска на лошадях.

Движение трамвая моментально было прекращено. Скоро на площадь прибыли и войска Петлюры, и немецкие войска (...). Завязалась ожесточенная перестрелка. В городе произошла большая паника, по всем улицам метались по тротуарам и мостовым испуганные граждане. (…) К четырем часам некоторые улицы представляли собой военный лагерь. Беспрерывно была слышна пулеметная и ружейная стрельба (...). В три часа ночи начались военные действия. Город начал обстреливаться со всех сторон с пулеметов, пушек и другого оружия.

Стрельба продолжалась до утра». Під час подій загинуло 11 військових. Були жертви і серед мирного населення. Бойові дії в Житомирі тривали два дні і лише 9 грудня війська Директорії відступили у напрямку Черняхова. Вся влада в місті знову перейшла до рук німецького командування.

9 грудня командуючий німецькими військами в Житомирі видав наказ, за яким в місті вводилися військово-польовий суд, комендантська година, під загрозою смертної кари заборонялося носити зброю, припинявся автомобільний рух. Проте вже 13 грудня німецький гарнізон без будь-якого тиску залишив Житомир. У місті було відновлено владу Директорії УНР.

14 грудня українські війська зайняли Київ і проголосили відновлення УНР. Усунувши з політичної арени Гетьманщину, Директорія опи¬нилася віч-на-віч з більшовиками.

Наприкінці 1918 року в Житомирі було відкрито школу підстаршин — спеціальний навчальний військовий заклад, що підпорядковувався військам УНР. У школі служив викладачем майбутній історик і краєзнавець Волині Олександр Цинкаловський.

4 січня 1919 року в Житомирі відбувся збройний заколот, організований місцевим більшовицьким осередком. Бунтарів підтримали розагітовані частини житомирського гарнізону. Це були полки, сформовані переважно з мешканців навколишніх сіл. Вони не відзначались особливою військовою дисципліною і стійкими політичними переконаннями.

Це, врешті, вплинуло на подальший перебіг подій в Житомирі.7 січня війська Директорії, підтягнувши додаткові частини, наблизились до міста. Деморалізовані більшовики почали залишати позиції. Відступаючи, вони влаштували в Житомирі єврейський погром, який розпочався 8 січня і тривав чотири дні. Спровокований звичайними бандитами у солдатських шинелях, погром був підтриманий місцевим цивільним населенням та військами Директорії. Під час цієї трагедії було розгромлено і пограбовано 430 магазинів, загинуло близько 100 осіб.

Незважаючи на складну ситуацію на фронті, Директорія намагалася закріпитись в Житомирі. Влада у місті в цей час контролювалася військовими. Комендантом і начальником гарнізону був В. М. Петрів. Він же в січні 1919 року очолив один з перших українських військових навчальних закладів — Житомирську юнацьку піхотну школу. Містилася вона в приміщенні колишньої Волинської духовної семінарії. Обстановка на фронті змушувала майбутніх офіцeрів проходити вишкіл не в учбових класах, а на передових позиціях. Забігаючи наперед, зазначимо, що юнацька школа пройшла славний бойовий шлях. На середину літа 1919 року це вже була міцна, загартована в боях одна з найкращих в українській армії військова частина. На цей час колишній начальник школи В. М. Петрів вже був заступником військового міністра УНР.

Навесні 1919 року навколо Житомира розгорнулись запеклі бої між військами Директорії та чисельними ордами червоних бандитів. 15 березня в місто вдерлися більшовики, 22 березня його звільнили українські війська, а 12 квітня Житомир знову захопили більшовики. В цілому ж протягом 1918—20 років Житомир більш як 15 разів переходив з рук в руки. Це зумовлювалося перш за все географічним розташуванням Житомира, який був важливим стратегічним пунктом на шляху до Києва. Неодноразова зміна влади негативно позначилась на становищі міського населення. Реквізиції, грабунки, погроми стали для житомирян звичайним явищем.

12 квітня 1919 року, як вже згадувалось, більшовицькі банди під орудою М. О. Щорса вдерлися до Житомира. Цього разу бандити протрималась у місті до серпня 1919 року. Протягом цього часу почалось створення органів гноблення і терору. Розгулялися жорстокі карателі зі численних трибуна¬лів та надзвичайних комісій. Одна з таких «чрезвычаек» діяла в Житомирі протягом квітня — серпня 1919 року. Містилася вона у садибі вище-початкового училища по Іларіонівській вулиці (тепер загальноосвітня школа № 3). Тут проводились масові катування та розстріли мирних мешканців Житомира.

Коли війська Директорії черговий раз звільнили місто від нелюдів, про масові криваві розправи стало відомо широкій громадськості. Показово, що серед жертв червоного терору були не лише представники «ворожих» класів, але й прості люди, робітники та селяни.

Головною силою чевоних на Волині була банда Щорса, яка впродовж 1919 року неодноразово вдиралася до Житомира. Тут тривалий час базувалися її верховоди. У травні 1919 року в місті було створено більшовицький навчальний терористичний центр – так звану «дівізіонную школу красних камандірав». Містилася вона в будинку колишнього жіночого єпархіального училища по вулиці Пушкінській (тепер тут Центр культури, просвіти і дозвілля Житомирського гарнізону).

Головними червоними бандитами, котрі тероризували житомирян були М. Щорс, І. Дубовий, Я. Гамарник (місцевий злодій), В. Боженко. Останній загинув 19 серпня 1919 року і був похований в Житомирі на Першому бульварі біля пам'ятника О. С. Пушкіну. Навіть похорон цього бандита відзначився злочином вандалізму, адже задля його поховання було вчинено наругу над останками барона Де Шодуара, останки якого викинули зі склепу, а домовину забрали для Боженка. Проте, тіло злодія не знайшло спкою у чужій домовині, стрільці армії УНР викинули останки вора із могили, а домовину повернули на місце.

Сталося це завдяки тому, що 20 серпня армія Української Народної Республіки звільнила місто від бандитів. Однак і цього разу українські війська не змогли утримати Житомир. 19 вересня його знову захопили бандити. У місто вдерлися червоні орди Котовського та Якіра.

Наприкінці 1919 року майже всю територію України захопили білі шовіністи із Добровольчої армії А. І. Денікіна. Лише частину території контролювали урядові війська Директорії. Але Житомир залишався під більшовицькою окупацією.

У квітні 1920 року розпочалась польсько-більшовицька війна. Волинь знову стала ареною бойових дій. Вже 26 квітня частини Польської армії разом із військами УНР вступили до Житомира. Бандитсько-більшовицька окупація була призупинена. Водночас було відновлено законну діяльність українських органів влади, яка функціонувала одночасно з польською вій-ськовою адміністрацією.

Сталося це завдяки тому що наприкінці квітня 1920 р. делегація уряду УНР підписала у Варшаві угоду, згідно з якою Україна визнавала поль¬ську анексію Галичини й Західної Волині, а Польща, натомість, офіційно визнала незалежність УНР і зобов'язалась надати їй військову допомогу проти більшовиків.

До такого кроку Польщу підштовхнуло наростання військової загрози з боку Радянської Росії. Власне, бойові дії проти більшовиків поляки вели ще у 1919 р. На початку 1920 р. на польсько-більшовицькому фронті, який проходив теренами Західної Білорусі й України, панувало певне затишшя. Проте насправді у цей час більшовики готувалися до наступу. На початку березня 1920 р. розпочалося перекидання військ в Україну й Білорусь. До 5 травня підготовку операції планувалося завершити, а вже наприкінці квітня радянські часописи виходили під заголовками "На польський фронт!".

Польське державне та військове керівництво було поінформоване про плани більшовиків щодо нападу на Польщу. Начальник Польської держави Ю. Пілсудський не був схильний недооцінювати російську загрозу й особисто посприяв укладенню польсько-українського союзу. На його думку, Польща могла існувати в цілковитій безпеці лише тоді, коли від Росії її відділяла б незалежна Українська держава.

"За нашу і вашу свободу!" - під таким гаслом 25 квітня 1920 р. рушили на фронт польські війська. Основний наступ вони повели на теренах Правобережної України, зайнятої більшовицькою армією. У складі польських військ наступали й українські 3-тя Залізна та 6-та Стрілецька дивізії, сформовані у польських таборах з полонених старшин і вояків армії УНР.

На початку наступальної операції польські війська завдали червоним низку важких поразок.

Полякам вдалося прорвати фронт 12-ї більшовицької армії і вже 26 квітня заволодіти Житомиром, Коростенем, Радомишлем. Більшовицькі частини хаотично відступали. Вночі 23 квітня 1920 р. 2-га та 3-тя бригади ЧУГА підняли повстання проти більшовиків, фактично відкривши фронт полякам. Галичани спробували пробитися на з'єднання з армією УНР, яка саме прибула на Поділля з Херсонщини.

Проте більшовицькі війська відтіснили частини УГА до польського фронту. 27 квітня галицькі бригади було оточено й роззброєно польськими частинами. У боях з поляками під Козятином було розбито також 1-шу бригаду ЧУГА, яка увесь цей час залишалася у складі більшовицьких військ. Поло¬нених галицьких старшин і вояків поляки відправили до спеці¬альних таборів. Частина колишніх бійців УГА виявила бажання продовжувати збройну боротьбу проти більшовиків. З них у складі армії УНР було сформовано 5-ту Херсонську дивізію.

Одночасно на Поділлі назустріч польським військам проривалася армія УНР. Під Ананьєвим, Балтою, Вапняркою, Тульчином їй довелося витримати жорстокі бої з червоними, які мали відчутну перевагу. 6 травня 1920 р. у районі Ямполя армія М. Омеляновича-Павленка з'єдналася з українською дивізією полковника О. Удовиченка, яка перебувала на поль¬ському фронті. Цього дня армія УНР й закінчила свій Перший Зимовий похід. Упродовж п'яти місяців вона з боями подолала близько 2,5 тис. кілометрів, знищуючи ворожу адмі¬ністрацію на українських землях. За успішне керівництво армією під час Першого Зимового походу М. Омелянович-Павленко був підвищений до звання генерал-поручника. Армія УНР відразу ж зайняла відтинок Ямпіль - М'ясківка на правому крилі польсько-радянського фронту.

7 травня 1920 р. польські війська та 6-та Стрілецька дивізія армії УНР полковника М. Безручка визволили від Червоної армії Київ. Здавалося, цього разу більшовики зазнали поразки. Вже у травні - червні 1920 р. штаб армії У НР виробив мобілізаційний план, проведення якого мало дати Україні 200-тисячну армію. Командування активно займалося формуванням нових армійських з'єднань, реорганізацією запасних частин та тилових структур, боротьбою з проявами у лавах війська деморалізації, налагодженням культурно-просвітницької роботи серед вояцтва.

Проте польське військове командування не подбало про закріплення досягнутих успіхів. Це дало змогу більшовикам перекинути сюди значні підкріплення. У червні 1920 р. 1-ша Кінна радянська армія прорвала фронт, і польсько-українські частини були змушені залишити Київ.

7 червня 1920 року червоні орди (із так званої «4-й кавалєрійськой дівізії пєрвой коннай армії») вдерлися у Житомир. Зухвалий набіг більшовицьких бандитів був настільки стрімким, що штаб головнокомандуючого польськими військами Юзефа Пілсудського ледве уник полону. Ця операція в російсько-більшовицькій міфотворчості відома під назвою «Житомирський прорив».

Учасником цих подій був Ніколай Островський, в майбутньому більшовицький письменник. У романі «Як гартувалась сталь» він писав: «Розгорнувшись віялом біля Житомира, даючи волю баским коням, за¬іскрилися на сонці срібним блиском шабель. Швидко-швидко бігла під нога¬ми земля. Велике місто з садами поспішало назустріч дивізії. Промчали перші сади, вскочили у центр, і страшне, моторошне, як смерть, «Дайош!», розляглося в повітрі. Приголомшені поляки майже не чинили опору. Місцевий гарнізон був розтрощений».

Більшовицька банда, захопивши Житомир, одразу ж його залишила й повіялася у напрямку Новограда-Волинського. Відтак наступного дня (08.06.1920 року), за підтримки польських союзників, у Житомирі було відновлено законну владу УНР. Однак, нажаль ненадовго, 12 червня 1920 року московсько-більшовицькі орди на довгі десятиліття окупували місто.

У 1921 році, після останньої невдалої спроби скинути московсько-більшовицьке ярмо і трагедії Української Повстанської Армії отамана Тютюнника під містечком Базар, у Житомирі утвердилася російсько-більшовицька окупація, яка тривала до серпня – грудня 1991 року. Якщо не рахувати невеликий перерив у сорокових, коли Україну окупували інші жорстокі загарбники – гітлерівці.

Тоді місто входило у склад адміністративної одиниці Германського Райху під назвою «Райхскомміссаріат Україна». Під час більшовицької окупації у першій половині ХХ століття загинули десятки тисяч житомирян. Чимало городян (здебільшого житомирських євреїв) загинуло також і від рук нацистів у період з 1941 по 1943 рік.

В часи радянської окупації місто входило у склад так званої «Української радянської соціалістичної республіки».

Напередодні Другої світової війни Житомир став центром однойменної області. З серпня-грудня 1991 року – Житомир значний адміністративний, культурний і промисловий центр незалежної України. Держави, яка, попри перешкоди створені московською агентурою, шукає шляхи повернення у коло європейських народів.

Дивись також - http://zhzh.info/publ/3-1-0-2764

Володимир ІЩУК-ЖОЛКЕВСЬКИЙ